“We will start this class on our backs,” Ellie, the young instructor said.
We were seated in a not-so-relaxed yoga class in the Mount Pleasant district of Washington, D.C., when I felt the ping of a message on my Apple Watch. Glancing down, I saw, “We are under attack again!” It was from my friend Violetta Diduk, in Ukraine’s port city of Odesa. Now what?
My initial urge was not to disrupt the class, and I felt helpless. But out of habit I’d situated myself in a corner of the room to avoid being seen doing the asanas wrong, so I turned on my side and peeked at my phone. A Ukrainian air raid warning app on my phone showed Kyiv was also under attack, “Are you safe?” I texted Violetta—stupid question, but I had to say something. “I’m home,” she replied. “We don’t have any shelter,” and I realized that she and her son were in an apartment without a basement. While my classmates were face to mat trying to be “happy babies,” I quietly typed: “Inside walls and stairs are best. But you already know that. Is it still going on?”
“Now it’s quiet,” Violetta texted back. “Bedtime, then!” I replied. “Time to sleep!”
Relieved, I kneeled in time to segue with the others from downward dog to chaturanga but was overcome by a feeling that I should be doing something to help. “Damn! It’s like watching a mugging on the corner and crossing the street to let it continue,” I thought.
Just as I was starting to rationalize accepting my pampered safety in the U.S., she wrote again. “There is another group of drones coming! So, we have to wait. Again.”
“Oh boy,” I replied.
“It sounds like New Year’s fireworks at the airport with planes flying,” she wrote. “So many explosions tonight.”
Then, nothing more. The class ended with a long and peaceful Shavasana, the unsettlingly named “corpse pose.” Plenty of time to think, and soon up bubbled the thought: “No more messages could also mean very bad things.”
The next morning when I opened my phone, Violetta had already texted. “It sounded like planes, but it was rockets and drones. As I see from the news, they hit a hotel in the port, which had not been functioning for many years.”
I checked a Ukrainian military Telegram channel. I learned that 19 Iranian-made Shahed drones, each capable of carrying a whopping 66 to 110 pounds of explosives, had been fired at Odesa, probably launched from somewhere in Russian-annexed Crimea, just 100 miles across the Black Sea. Apparently, those were all shot down. But as Violetta noted, it wasn’t just drones. Russia had also fired at least two Onyx supersonic missiles, at least one from a submarine, to destroy grain-shipping port infrastructure; several Kalibre missiles were also used. Still, this time it was over—for now.
For months Violetta had been keeping me in the loop about attacks on her city. We first met in Odesa in May 2022. She had been recommended as a guide who knew Odesa’s history well. She taught political science at Odesa I.I. Mechnikov National University. One sunny afternoon, she helped orient me in the classy port city, though for security reasons we were not allowed to visit the famous Primorsky or Potemkin Stairs, the famous entrance to the city from the beaches of the Black Sea. That area was now part of Odesa’s air defense system.
Odesa is considered a Russian-speaking city, and Violetta can speak Russian fluently, but like so many Ukrainians of her age, she is loath to use it and far prefers Ukrainian. She is also fluent in English something that had been essential for me on my first trip there.
On another trip, in the summer of 2022, she showed me the Transfiguration Cathedral, originally built in 1794, located in a park right across from my hotel. The Soviets had destroyed it in 1936, a few years after the Holodomor, when massive Stalinist grain confiscations led to starvation deaths of at least 3 million Ukrainian peasants (probably many more) and the same year Stalin launched the Great Purge, killing off most of Ukraine’s intelligentsia. In the 1990s, after the USSR dissolved and Ukraine became independent, the cathedral was rebuilt on the original site, and it was operational by 2003. Like many buildings in Odesa, it was a UNESCO World Heritage site. On July 23 this year, it was hit by a Russian missile and largely destroyed.
With these attacks, Russia intends to terrorize the population of Odesa, and, more important, destroy the port’s ability to ship Ukraine’s grain, much needed in a hungry world. Missile attacks do cause fear, but they do not cause people to leave Odesa. Most of those who wanted to leave did so in the early months of the war—a year and a half ago.
The attacks last summer did prompt Violetta to get a passport for her son, “just in case.” But, she says, “I’m not leaving. I am staying! Odesa is my city.”
Удари та пози: або Віолетта, шавасана та 19 іранських шахедів.
«Ми почнемо це заняття на спині», — сказала молода інструкторка Еллі.
Ми сиділи на не надто розслаблюючому занятті йогою в районі Маунт-Плезант у Вашингтоні, округ Колумбія, коли я відчув звук повідомлення на своєму Apple Watch. Поглянувши вниз, я побачив: «Нас знову атакують!». Це було від моєї подруги Віолетти Дідук з українського портового міста Одеса. Що ж тепер?
Я не хотів заважати заняттям і почувався безпорадним. Та за звичкою я влаштувався в кутку кімнати, щоб не побачили, як я неправильно виконую асани, тому повернувся на бік і поглянув на свій телефон. Український додаток сповіщення повітряної тривоги показав, що Київ також було атаковано. Я написав Віолетті: «Ти в безпеці?». Дурне запитання, але я мав щось сказати. «Я вдома», — відповіла вона. «У нас немає укриття», — і я зрозумів, що вона з сином у квартирі без підвалу. Поки моя група намагалася бути «щасливими немовлятами», я тихенько надрукував: «Внутрішні стіни та сходи найбезпечніші. Але ви це вже знаєте. Тривога ще триває?» «Тепер тихо», — надрукувала Віолетта. «Тоді спати!» відповів я. "Пора спати!"
З полегшенням я став на коліна, щоб разом з іншими перейти від собаки мордою донизу до чатуранги, але мене охопило відчуття, що я повинен щось зробити, щоб допомогти. Чорт забирай! Це все одно, що спостерігати за пограбуванням на розі й переходити вулицю, щоб це продовжувалося далі», — подумав я.
Саме тоді, коли я почав усвідомлювати, що сприймаю безпеку як належне у США, вона знову написала. «Наближається ще одна група безпілотників! Отже, нам потрібно почекати. Знову».
«О боже», — відповів я.
«Це схоже на новорічний феєрверк в аеропорту, коли летять літаки», – написала вона. «Сьогодні ввечері так багато вибухів».
І більше нічого. Заняття закінчилося довгою і спокійною шавасаною, яку неприємно назвали «позою трупа». Було багато часу на роздуми і незабаром з’явилася думка: «Відсутність повідомлень також може означати щось дуже погане».
Наступного ранку, коли я поглянув в телефон, Віолетта вже надіслала повідомлення: «Звучало як літаки, але це були ракети та дрони. Як я дізналась з новин, вони вдарили по готелю в порту, який не працював багато років».
Я перевірив український військовий Telegram-канал. Виявилось, що 19 іранських безпілотних літальних апаратів Shahed, кожен з яких може нести колосальні 66-110 фунтів вибухівки, були випущені по Одесі, ймовірно, десь з анексованого Росією Криму, всього за 100 миль через Чорне море. Мабуть, решта були збиті. Але, як зауважила Віолетта, це були не лише дрони. Росія також випустила щонайменше дві надзвукові ракети «Онікс», принаймні одну з підводного човна, щоб зруйнувати інфраструктуру порту для перевезення зерна; також було використано кілька ракет «Калібр». Однак цього разу все закінчилося, поки що.
Віолетта
Місяцями Віолетта тримала мене в курсі про атаки на її місто. Вперше ми зустрілися в Одесі в травні 2022 року. Її рекомендували як гіда, який добре знає історію Одеси. Вона викладала політологію в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова. Одного сонячного дня вона допомогла мені зорієнтуватися в розкішному портовому місті, хоча з міркувань безпеки нам не дозволили відвідати знамениті Приморські чи Потьомкінські сходи, знаменитий в’їзд до міста зі сторони пляжів Чорного моря. Тепер цей район був частиною системи ППО Одеси.
Одеса сприймається як російськомовне місто і Віолетта вільно розмовляє російською, але, як і багато українців її віку, вона не любить нею послуговуватися й надає перевагу українській мові. Вона також вільно розмовляє англійською мовою, що було важливим для мене під час моєї першої поїздки туди.
Під час іншої поїздки, влітку 2022 року, вона показала мені Спасо-Преображенський собор, вперше збудований у 1794 році, розташований у парку прямо навпроти мого готелю. Радянська влада знищила його в 1936 році, через кілька років після Голодомору, коли масова сталінська конфіскація зерна призвела до голодної смерті щонайменше 3 мільйонів українських селян (ймовірно, набагато більше), і в тому ж році Сталін розпочав Велику чистку, знищивши більшу частину української інтеліґенції. У 1990-х роках, після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності, собор було відбудовано на колишньому місці, і він був діючим до 2003 року. Як і багато інших будівель в Одесі, він був об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 23 липня цього року він був вражений російською ракетою і значною мірою зруйнований.
Цими атаками Росія має намір тероризувати населення Одеси і, що важливіше, знищити здатність порту транспортувати українське зерно, яке вкрай необхідно в голодному світі. Ракетні обстріли вселяють страх, але не змушують людей залишати Одесу. Більшість тих, хто хотів виїхати, зробили це в перші місяці повномасштабного вторгнення — півтора року тому.
Атаки минулого літа справді спонукали Віолетту отримати паспорт для сина, «про всяк випадок». Але вона каже: «Я не піду. Я залишаюсь! Одеса – моє місто».
Автор Джеремі Біґвуд
This article was graciously edited by Cynthia Rubin and beautifully translated into Ukrainian by Halyna Kozachenko.
Цю статтю люб’язно відредагувала Синтія Рубін та чудово переклала українською Галина Козаченко.