My first day in Ukraine. - Мій перший день в Україні.
Mariia, one of my three Ukrainian language tutors (yes, I still take an hour online of Ukrainian every day except Sunday), asked me to describe my first day in Ukraine in, of course, Ukrainian. After 20 minutes of me talking (with her correcting), the class came to an end, but I realized I had a story some might enjoy. No journalistic investigation here, just an account of a highly eventful day.
Марія, одна з трьох моїх репетиторів з української мови (так, я все ще проходжу годинні онлайн-курси щодня, окрім неділі), попросила мене описати мій перший день в Україні, звісно, українською. Після 20 хвилин моєї розповіді (з її виправленнями) урок підійшов до завершення, але я зрозумів, що маю історію, котра може комусь сподобатись. В ній немає журналістського розслідування, тільки розповідь про дуже насичений подіями день.
I can’t describe my first day in Ukraine without talking about how I got there. I flew from Washington, D.C.’s Dulles airport to Frankfurt. None of Ukraine’s airports were functional; you had to fly to a friendly neighboring country and plan your trip from there. It was late May 2022, a little under three months after Russia launched its assault on Kyiv that was then completely repulsed. My American flight arrived late in Frankfurt, and I raced through EU customs and humped through seemingly miles of airport to the little boarding gate for my Krakow flight. That plane was leaving on time, and I had to run for it. I arrived at the gate, drenched in sweat, just as the flight was boarding. The trip was uneventful—but also without food. I arrived in Krakow midmorning, according to plan, and disembarking went like clockwork. My bags had arrived. I found an ATM and took out some Polish złoty bills. Following easy-to-read signs, I took a commuter train to the main station, where I easily bought a pair of tickets to the Ukrainian border and then on to Kyiv. The Polish commuter train that took me from Krakow to the border felt like first-class, with food service—a delight compared to anything found in the US. I relaxed but did not sleep as we rolled through verdant springtime Polish farm country to the border town of Przemyśl.
Я не зможу описати мій перший день в Україні повною мірою, не розповівши про те, як я туди дістався. Дорога розпочалась з аеропорту ім. Даллеса, що розташований у Вашингтоні, округ Колумбія, до Франкфурта. Жоден з українських аеропортів вже не працював. Потрібно було летіти в найближчу країну і звідти планувати подорож далі. Події відбувались наприкінці травня 2022 року, трохи менше, ніж через три місяці після початку російського наступу на Київ, який був повністю відбитий. Мій американський рейс прибув до Франкфурта з запізненням і я мчав через європейську митницю та похапцем долав, здавалося, милі аеропорту до маленьких посадкових воріт на рейс до Кракова. Цей літак вилітав вчасно і мені довелось бігти до нього. Спітнілий, я дістався воріт саме тоді, коли проходила посадка. Політ пройшов без подій, але і без їжі. Прибув до Кракова вранці, за планом, і висадка відбулась точнісінько по часу. Прибули мої валізи. Я знайшов банкомат та зняв трохи польських злотих. Дотримуючись простих зрозумілих вказівних знаків, я сів на приміський потяг до головного вокзалу, де з легкістю придбав пару квитків до українського кордону та далі до Києва. Польський приміський потяг, що віз мене з Кракова до кордону, видався першокласним, з харчуванням – неймовірно смачним в порівнянні з будь-чим зі США.Я розслабився, втім не спав, коли ми неслися по-весняному зеленими польськими просторами до прикордонного містечка Перемишль.
Przemyśl was not so advanced as the train that fed people like me into it. A very run-down old train station was still teeming with families fleeing west—that is, refugee women and children. The fathers, husbands, and young men had stayed behind, to defend their country. Przemyśl actually has two stations, this main one and another that for all practical purposes is across the border in Ukraine. To get there, one must hump one’s bags downstairs and through tunnels and again carry them upstairs to an area outside the Polish immigration and customs offices. Elevators are seriously absent. Luckily for me, assistants from both established and ad-hoc refugee organizations were around to aid both people escaping Ukraine and, when time allowed, those of us entering. A young English couple helped me tote my bags up the last set of stairs and pointed me to a poorly lit emergency food court where a banner read “World Central Kitchen”—an organization set up by José Andrés, D.C.’s most famous chef. Here, a few refugees were eating and there were chairs. An Israeli volunteer organization was also on hand; seeing my camera, some members paraded placards displaying the name of the entity they represented—maybe I would take a picture? As I was considering angles, shutter speeds and f-stops, another volunteer called us to form a line outside Polish exit customs. After another hour of standing and moving my bags a few inches every minute, I was fed into yet another line where a Polish border guard wordlessly stamped my passport and waved me on to the train outside.
Саме містечко Перемишль було не таке прогресивне, як гостинний потяг, що курсував до нього. Занедбаний, старий залізничний вокзал був вщерть переповнений сім’ями , що тікали на захід - жінками-біженками та дітьми. Батьки, чоловіки та юнаки залишились, щоб захищати свою країну. Перемишль фактично має дві станції: цю головну та іншу, яка для більш практичних цілей знаходиться на кордоні з Україною. Щоб потрапити туди, потрібно зносити свої речі вниз по сходах і через підземні переходи та знову підіймати їх нагору в зону за межами польських міграційних та митних служб. Будь-які ліфти відсутні. На моє щастя помічники з постійно діючих та тимчасових організацій біженців були поруч, щоб допомогти людям, що тікали з України, а також, коли була змога, тим з нас, хто від’їжджав. Молода англійська пара допомогла мені підняти речі на останній сходовий майданчик і вказала на погано освітлений благочинний фут-корт, вивіска якого мала назву “World Central Kitchen” – організація, заснована Хосе Андресом, найвідомішим шеф-кухарем округу Колумбія. Тут їли кілька біженців та стояли стільці. Поруч також розташувалась ізраїльська волонтерська організація; помітивши мою камеру, деякі з них вивішали напоказ плакати з назвою організації, яку представляли – можливо, я б їх сфотографував? Коли я розглядав кути, витримку та f-стопи, інший волонтер покликав нас, щоб зайняти чергу за межі польської виїзної митниці. Протягом наступної години стояння та пересування багажу на кілька сантиметрів щохвилини, мене повели до черги, де польський прикордонник мовчки поставив штамп у моєму паспорті і махнув рукою в напрямку потяга.
Stepping into Ukraine was a relief, but where were the border and immigration authorities? Would that come later? At the first stop, maybe? I was too tired to ask, and my two-month study of Ukrainian had not equipped me nearly enough to ask such detailed questions. After some older female conductors saw my ticket, they pointed; one of them said in Russian, “This is your carriage,” and I clambered onto the train, making sure I got into the right seat.
Ступаючи Україною відчув полегшення, але де були прикордонні служби та міграційні органи? Це буде пізніше? Можливо, за першої зупинки? Я був занадто втомленим, щоб запитувати і мої двомісячні курси української мови не підготували мене достатньо, щоб ставити такі детальні питання. Після того, як старші пані кондукторки побачили мій квиток, вони роз’яснили; одна з них сказала російською : «Це Ваш вагон» і я піднявся на поїзд, пересвідчившись, що обираю потрібне місце.
I was hoping this would be one of the famous sleeper trains I had heard about, with cabins and bunks. It was not. It only had seats: a row of two on each side, aisle in between. The seats were fairly comfortable but they were definitely upright, and this was going to be a 15-hour ride—after no sleep for 24 hours already. I put my two bags in the racks at the end of the carriage, taking my camera knapsack with me. I discovered a slide-out folding table on the seat back in front of me: If I wanted to sleep, maybe I could put my knapsack on it and lean over it, using it as a pillow? But first I needed to have my passport stamped. I really didn’t want to sleep as a new arrival in a country without being legal.
Я сподівався, що це буде один з відомих плацкартних потягів, про які я чув, з салонами та спальними місцями. Та це був не він. Були тільки сидячі місця: ряд по два місця з кожного боку та прохід посередині. Сидіння були, чесно кажучи, зручні, але ж це були сидіння, а попереду 15годинна поїздка – за відсутності сну вже протягом 24 годин. Я розмістив дві мої сумки на стелажі в кінці вагону, прихопивши з собою рюкзак з фотоапаратом. Розгледів розкладний столик на спинці попереднього сидіння: якщо захочу поспати, можливо, зможу покласти свій рюкзак на нього та прилягти, використавши його замість подушки? Але спершу потрібно отримати штамп у паспорт. Я хотів заснути знаючи, що прибуваю в країну законно.
It was hot inside the carriage, even though outside it was quite cool that night. There was no one sitting next to me but I kept my knapsack in front of me—ready to drift off, but only after my passport was stamped.
Всередині вагону було спекотно, хоча та ніч була достатньо холодною. Місце поруч зі мною було порожнє, та я тримав рюкзак перед собою, готовий відключитись, але тільки після того, як отримаю штамп в паспорті.
As the train lurched and clattered forward, I drifted off anyway. I woke suddenly to a tapping on my shoulder, and I looked up to a rather shapely, sour-faced, Kalashnikov-toting, khaki-clad woman repeating, “Passport!” I instinctively pulled it from my jacket (always the same place to keep it instantly accessible). She took it and said, “Journalist?” The word sounds the same in English, Ukrainian or Russian. I answered “Da” before I could catch myself; I should have said “Tak,” the Ukrainian word for yes. She added the passport to a group of others she was holding and disappeared down the aisle. I wondered what had made her ask if I was a journalist. Externally, there was nothing particularly journalistic about me. Soon she walked back down the aisle but past me, not giving me a glance. Exhausted, I wanted to sleep again—but I needed my passport back, with the Ukrainian visa stamp. Only then could I drift off.
Коли потяг хитнувся та рушив вперед, я все ж відключився. Зовсім скоро прокинувся від постукування по плечу і поглянув на досить струнку, сувору жінку, одягнену в хакі та з автоматом Калашникова, що повторювала: «Паспорт!». Я машинально дістав його зі своєї куртки (завжди в тому ж місті, щоб не зволікати). Жінка взяла документ і запитала: «Журналіст?». Це слово звучить однаково англійською, українською, російською. Я відповів «Да» перш, ніж усвідомив, що повинен був відповісти «Так» українською. Вона забрала паспорт до решти інших, які тримала, і зникла з проходу. Мені стало цікаво, що змусило її запитати, чи я журналіст. Адже ззовні нічого мене не виказувало. Незабаром вона повернулась проходом, але повз мене, навіть не поглянувши. Виснажений, я знову хотів спати, але мені потрібен був мій паспорт з українською візою. Тільки тоді я міг спокійно заснути.
A few minutes later, a door of the carriage opened, and the same woman border guard, came directly to me with my passport in her hand. She told me in English to get my bags and follow her. “Bring everything!“ she said. No, I thought to myself, I am not being taken to a sleeper car, and there is something clearly wrong here. Upon exiting the carriage door, I came upon an open area between carriages next to a couple of bathrooms and the steps where you can get on and off the train. The train was still moving fast, so we were (hopefully) not going anywhere. “Wait here," she said. A minute later she came back with two other women and two men, one clearly an officer.
Через кілька хвилин двері вагону відчинились і прямо до мене підійшла та сама жінка-прикордонниця з моїм паспортом в руці. Вона сказала англійською взяти речі та пройти з нею. «Принесіть все!» наказала вона. «Ні, мене ведуть не у вагон-плацкарт» подумав собі я і тут явно щось було не так. Вийшовши з дверей вагона, я потрапив до відкритого простору поруч з туалетом і сходами, де можна зійти або піднятись на потяг. Потяг досі мчав швидко, тому ми (сподівався) нікуди не виходили. «Зачекайте тут» сказала вона. Хвилиною пізніше вона повернулась з двома іншими жінками та двома чоловіками, один з яких явно був офіцером.
The officer asked the woman border guard, who spoke some English, to tell me to open my bags. I opened one, because there wasn’t enough space on the floor to open both. The younger man asked the woman to ask me to go through my clothes; the older officer and two of the other women walked away into another carriage. Finding nothing of interest, the two asked me to open my other bag. Nothing of interest there either. Just then, the officer came back and asked them something about my baggage. I understood the reply meant that there was nothing there. Then he asked me to take off my backpack. Opening it, I revealed two Fujifilm cameras and some lenses. The officer commented that most journalists were using Canon, Nikon or Sony and wanted to see what kinds of images I had. I showed him the test shots I had taken in my Washington apartment with the lenses I was carrying.
Офіцер попросив жінку-прикордонницю, яка трохи розмовляла англійською, наказати мені відкрити сумки. Я розкрив одну, так як на підлозі було недостатньо місця, щоб відкрити обидві. Молодший чоловік попросив жінку наказати мені перебрати одяг; старший офіцер і дві інші жінки пішли до наступного вагону. Не знайшовши нічого, що могло б їх зацікавити, попросили мене розкрити другу сумку. Нічого цікавого для них там теж не було. Саме тоді офіцер повернувся і запитав їх щось про мій багаж. Я зрозумів, що відповідь означала, що там немає нічого. Потім він попросив мене зняти рюкзак. Відкривши його, я показав дві камери Fujifilm та кілька об’єктивів. Офіцер зазначив, що більшість журналістів користується Canon, Nikon або Sony і поцікавився, які знімки я маю при собі. Я показав йому пробні кадри, які зробив у своїй вашингтонській квартирі за допомогою об’єктивів, які мав з собою.
Then one of the women brought out my passport and flipped through it, stopping pointedly on three pages. I had three visas from Russia: my first a student visa from 2017, and two tourist visas, each valid for three years and a six-month stay. The woman found the stamp showing I had left Russia after it had invaded Ukraine. “So,” she asked, “what were you doing in Russia?” I explained that when I had turned 65, I had decided to learn another language and that for various reasons that language had been Russian. Additionally, I explained, I make a living doing 20th-century (and beyond) historical research for academics and authors and wanted to look at given events using both the U.S. and the Russian archives. It took me what felt like an hour to say much of this in English, mixed with Russian and a few attempts at Ukrainian. The English had to be clarified for the male officer by the female border guard.
Потім одна з жінок принесла мій паспорт та полистала його, демонстративно зупинившись на трьох сторінках. Я маю три російські візи: моя студентська віза від 2017 року та дві туристичні візи, кожна з яких дійсна три роки та на шестимісячний період перебування. Пані знайшла штамп, який свідчив, що я поїхав з Росії після того, як вона вторглась до України. «Отже, що Ви робили в Росії?» запитала вона. Я пояснив, що коли мені виповнилось 65 років, я вирішив вивчити іншу мову і що з різних причин цією мовою була російська. Крім того, я пояснив, що заробляю на життя історичними дослідженнями 20-го сторіччя (і подальші роки) для вчених та авторів, тож хотів розглянути ті чи інші події, використовуючи як американські, так і російські архіви. Мені знадобилась година, щоб пояснити це англійською, перемішаною з російською і кількома вкрапленнями української. Роз’яснити англійську для офіцера мала пані прикордонниця.
Another uniformed woman joined the interrogation. She also acted like an officer. She asked me in English if there was anything I had recently written about my time in Russia and exactly what I was planning to cover in Ukraine. I said I was mainly a photojournalist and so far, hadn’t written anything. She then gave me a rather pitying look and asked me if I had done any recent interviews about my time in Russia. Hmmm??? My somnolent brain didn’t grasp what she was getting at. No one spoke, and with the rumblings of the train in the background a couple of my very tired neurons communicated with each other and a seemingly vacuous expanse of synapse was crossed. Yes, there had been an interview about my time in Russia. “Can you find the link?” someone asked. Rapidly I pulled out my phone—the internet was barely alive at this point in the journey—and dug up an interview with me titled “Moscow on the Eve of War,” when I’d described to Institute for Policy Studies’ Sanho Tree the ambience in Moscow before and after the invasion and the difficulties I’d had getting out. By now the female official who had asked for this evidence was already gone with my passport and everyone, except the other English-speaking woman, had also drifted away. She continued to ask me about what I had done in Russia and where I had lived. And she explained that her border guard colleagues were concerned because one of their jobs was to stop Russian agents. And they were quite aware that many Americans have worked for organizations like state news agency Sputnik and Russia Today, and some Americans now served as Russian propagandists and worse. She was, of course, quite correct (and that story will be the subject of a later article).
До допиту приєдналась інша жінка в уніформі. Вона теж поводилась як офіцер. Вона запитала мене англійською, чи є щось, що я нещодавно написав про час, проведений в Росії та які саме теми я планую висвітлювати в Україні? Я відповів, що в основному я фотожурналіст і досі нічого не писав. Вона окинула мене жалісним поглядом та запитала, чи робив я нещодавно інтерв’ю про своє перебування в Росії. Мій сонний мозок не зрозумів, до чого вона вела. Стояла тиша і на фоні гуркоту потяга пара моїх дуже втомлених нейронів зконтактувала і, здавалося, порожній простір синаптичної щілини було перетнуто імпульсами. Так, було інтерв’ю про моє перебування в Росії. «Ви можете знайти посилання?» запитав хтось. Я швидко дістав телефон – інтернет був ледь живий на цьому етапі подорожі – і розкопав своє інтерв’ю під назвою «Москва напередодні війни», де я описую Інституту політичних досліджень Sanho Tree атмосферу в Москві до і після вторгнення, а також складнощі, з якими стикнувся при виїзді. На той час жінка, що просила пояснень, вже пішла з моїм паспортом і всі, крім англомовної пані, відійшли. Вона все ще розпитувала мене про те, що я робив в Росії та де я жив. Вона пояснила, що її колеги-прикордонники були стурбовані, адже одним з багатьох їх завдань було зупиняти російських агентів. І вони добре усвідомлювали, що багато американців працювали на такі організації, як державне інформаційне агентство «Sputnik» та «Russia Today», а деякі американці тепер служать російськими пропагандистами і навіть гірше. Вона, звичайно, цілком мала рацію (і ця історія стане темою наступної статті).
Then the other English-speaking female border guard returned with my passport, opened to a fresh page now bearing the black-bordered, red-dated quadrangle stamp of a Ukrainian entry visa. Clearly, she had already seen the interview or references to it. Greatly relieved, I thanked the two women, piled my baggage unceremoniously onto other passengers’ bags and returned happily to my seat. While this had been a nerve-racking experience, at no time had I felt unsafe. Things were on track! For now…
Тоді інша англомовна пані повернулась з моїм паспортом, що був розгорнутий на новій сторінці, де тепер був чотирикутний штамп в чорному обрамуванні з червоною датою в’їзної української візи. Було зрозуміло, що вона вже бачила інтерв’ю або посилання на нього. Відчувши полегшення, я подякував їм обом, незграбно склав свій багаж на багаж інших пасажирів і радісно повернувся на своє місце. І хоча це був нервовий досвід, я не відчував себе в небезпеці ні на мить. Все було правильно! Принаймні, поки що…
Soon the train came to a stop, and I could see a customs and immigration building parallel to the tracks. I watched as the officers disembarked and entered the building. The train started up again, and I dug out some water to drink, hoping to sleep.
Незабаром потяг зупинився і я побачив будівлю митниці та міграційної служби паралельно до колій. Я спостерігав, як офіцери висадилися та увійшли в будівлю. Потяг знову рушив і я дістав трохи води, щоб попити,сподіваючись заснути.
I was just about to, when we pulled into Lviv, the major city in the west of the country. In Lviv, tired passengers got out and huddled in the cold predawn air, chain-smoking. They appeared a little nervous about something. I couldn't quite make out what it was because I didn't want to get out of my seat and I couldn’t hear what they were saying, although unless they had been speaking Russian I wouldn’t have understood anyway. Ukrainian is quite different from Russian. Their gesticulations, though, spoke volumes. Something was amiss. What? I never learned. We stayed in Lviv maybe an hour, and eventually I got a seatmate, a soldier who immediately fell into a deep sleep, head on my shoulder—meaning that now I couldn’t lean over my knapsack to nap. The train started to chug slowly east toward Kyiv.
Я вже дрімав, коли ми заїхали до Львова, одного з найбільших міст на заході країни. У Львові стомлені пасажири виходили, мерзли на холодному вранішньому повітрі та безперервно палили. Схоже було, що вони злегка нервували. Я не міг зрозуміти, що відбувалось, адже не хотів вставати з місця і не міг чути, що вони говорили, хоча якби вони розмовляли російською, я б все одно не зрозумів. Українська мова значно відрізняється від російської. Однак їх жести промовляли багато. Щось було негаразд. Але що? Я так і не зрозумів. Ми пробули у Львові можливо годину і, зрештою, у мене з’явився сусід: солдат, який одразу ж глибоко заснув, схиливши голову мені на плече – це означало, що тепер я не зможу вмоститись на своєму ранці, щоб подрімати. Потяг повільно рушив на схід у напрямку Києва.
In midmorning we arrived at the huge Kyiv train station. There I clambered down the steps of the train. On the platform, a man looked at me and called out “Taxi?” but I walked past. Only then did I see that all the passengers were disappearing up two long flights of stairs. I looked back for the driver but could no longer see him. Big mistake: he would have helped. Dead tired, I hauled my two bags and backpack up the stairs. Luckily the upward surge of people slowed, and I could catch my breath. At the top of the stairs, two soldiers were checking passports, and the one who looked at my mine smiled and said, in English, “Have a nice visit.”
Опівночі ми прибули на величезний київський вокзал. Я зійшов з потяга. Чоловік на платформі поглянув на мене і запитав «Таксі?», та я пройшов повз. Тоді я побачив, що всі пасажири піднімались по сходах нагору двома довгими прольотами. Я озирнувся до водія таксі, але його вже не було. Великою помилкою було загубити його. Адже він міг допомогти. Смертельно втомлений, я потягнув дві свої сумки та рюкзак вгору сходами. На щастя, потік людей став меншим і я зміг перевести подих. Нагорі двоє солдатів перевіряли паспорти; один з них,глянувши на моє втомлене обличчя, посміхнувся та промовив англійською «Приємного візиту!».
Finally, I was out on the street—but at the back of the station, not the optimum spot for hitting town. The sun was out. It was warm, a clear beautiful blue sky. Now what? I don't know anyone in Kyiv. I needed cash and a hotel—and a way to get there.
Нарешті я вийшов на вулицю, але в кінці вокзалу, не найкращій частині для поїздки в місто. Зійшло сонце. Блакитне небо було теплим та чистим. І що далі? Я не знав нікого в Києві. Потрібні були готівка та готель і спосіб,щоб це дістати.
Cash: it is called “hroshi” in Ukrainian. It comes in denominations called hryvnias. I had Polish money and some very well-stashed dollars. Now what? I pulled out my iPhone, which was from the American company T-Mobile, and saw there was a cellular signal, if not a very good one. Everything on the phone was in slow motion. I went to Google Maps and started looking for hotels. Just as I was coming up with something, I heard my first air raid siren. A middle-aged man walked past and pointed upward to something unseen in the sky. In Russia that could have been a gesture of religious devotion, but here it meant Russian devils were careening overhead. The man turned around and said something that sounded like “Ookrittyá,” pointing to a pedestrian underpass. Later I learned this word meant air raid shelter. I examined from a distance: it clearly had steps going down—which meant more steps coming back up. A real deal-breaker. Besides, I thought, if the internet didn’t work well on the street it wouldn’t work any better in a tunnel. So, I stood, googling. Other people were sauntering nonchalantly along as if nothing was happening. And then a few minutes later no sirens, and a lot more people seemed to be on the street. Along this road, next to the station, I noticed cars with signs saying “Uber” and even more saying “Bolt,” another transportation service. The Google search eventually showed a hotel very close to the station. I rolled my bags there, but it was closed.
Готівка українською називається «гроші». Національна валюта гривня. Я ж мав польські злоті та трохи добре захованих доларів. Що ж тепер? Я дістав свій смартфон компанії Т-Mobile і побачив зовсім слабкий сигнал стільникового зв’язку. Телефон працював повільно. Я відкрив Google Maps і почав шукати готелі. Саме в момент, коли я шукав варіанти, я почув мій перший сигнал повітряної тривоги. Чоловік середніх років пройшов повз і вказав нагору, на щось невидиме в небі. В Росії цей жест міг здатись релігійним, але тут це означало,що над головою російські чорти. Чоловік повернувся і промовив щось на кшталт «укриття», вказуючи на пішохідний підземний перехід. Пізніше я дізнався, що це слово означає бомбосховище. Я поглянув з відстані: точно, були східці, що йшли донизу, що означало ще більше сходинок наверх. Справжнє порушення. До того ж я подумав, якщо інтернет не працює нормально на вулиці, він не буде працювати краще в підземці. Я залишився на місці гуглити. А інші люди безтурботно сновигали, ніби нічого не відбувалось. Кількома хвилинами опісля сирена затихла і людей на вулиці побільшало. Вздовж дороги, поруч зі станцією, я помітив авто з написом «Uber» і ще більшу їх кількість з написом «Bolt», іншого перевізника. Врешті-решт пошук Google показав готель, дуже близько розташований до станції. Я покотив свої сумки туди, але він виявився зачиненим.
Near that hotel, I saw an ATM. Amazingly, it worked, and soon I had a fistful of Ukrainian hryvnias. Online I found a nearby Ibis hotel that looked fairly decent and not too pricey, but I was not about to drag my luggage there on foot, so I tried ordering my first Uber in Ukraine. Success: in minutes I was in a car and five minutes later in the lobby of a hotel. I left a big tip of hryvnias for the driver.
Біля готелю я побачив банкомат. На диво він працював і скоро я тримав в руках українські гривні. У мережі я знайшов неподалік готель «Ібіс», достатньо пристойний на вигляд і не дуже дорогий, але тягнути туди багаж не збирався, тому я спробував замовити свій перший Uber в Україні. Вийшло! За хвилину я був в авто, а через п’ять хвилин в холі готелю. Я залишив водієві хороші чайові гривнями.
Inside the airy glass-covered lobby I stood behind a couple waiting in line. The receptionist, name-tagged Olha, was speaking with them in English, although their accents sounded French or Swiss. As I was transacting for my room with the front desk, a bearded young man on a sofa asked me in an American accent what I was doing in Ukraine. I said journalism. He said he took me for someone with the USG (U.S. government) from the address I had just given, and he thought me a little old for fighting.
Я стояв у просторому скляному вестибюлі позаду пари, чекаючи свою чергу. Адміністратор Ольга розмовляла з ними англійською, хоча вони мали французький чи швейцарський акцент. Коли я вирішував питання з моїм номером на рецепції, бородатий юнак з американським акцентом, що сидів на дивані, запитав мене, що я роблю в Україні. Я відповів, що займаюсь журналістикою. Він сказав, що прийняв мене за когось із USG (американського уряду) по адресі,яку я надав щойно і подумав, що я трохи застарий для того,щоб воювати.
After room-registering with Olha, I emphasized to the guy that I was just doing journalism, wasn't necessarily going to the front lines. He introduced himself as Mike and said he had been an American soldier and was “making amends” for the Afghan and Iraqi invasions he had taken part in by now fighting in the Ukrainian International Brigades in a “just,” defensive war for a country under attack. We exchanged email info and phone numbers and agreed to talk later. I went up to my room, with its view of part of the city. And the vista out my window was incredible, extending from halfway up a hill on Shevchenko Avenue. I shaved, showered and, still sleep-deprived, went down to the cafeteria for borscht.
Після проходження реєстрації з Ольгою, я зауважив юнакові, що просто займаюсь журналістикою,не маю необхідності їхати на фронт. Тоді він представився, назвавшись Майком, і розповів мені, що був американським солдатом і загладжує свою провину за вторгнення в Афганістан та Ірак, в яких брав участь, тепер воюючи в складі українських інтернаціональних бригад у справедливій війні за країну, що зазнала нападу. Ми обмінялись електронними адресами і телефонними номерами і домовились поговорити пізніше. Я піднявся в свій номер, з якого відкривався вид на частину міста. І краєвид цей був неймовірний, простягаючись на половину пагорба по проспекту Шевченка. Я поголився, прийняв душ і ,все ще не спавши, пішов до їдальні за борщем.
I asked Olha where I could get a Ukrainian SIM card for my phone. “Across Shevchenko Avenue,” she said. In minutes I was back, inserting the card into my iPhone with a paperclip Olha provided. She also helped me transfer funds into my phone. I now had very good internet. She also recommended I download Bolt, the Ukrainian taxi service.
Я запитав Ольгу, де можу придбати українську сім-картку для телефону. Вона відповіла, що це можна зробити на проспекті Шевченка. Я повернувся за хвилину, вставив картку в мій телефон за допомогою скріпки, яку дала Ольга. Вона також допомогла поповнити рахунок на телефоні. Тепер я мав нормальний інтернет. Також вона порекомендувала завантажити Болт, український сервіс таксі.
In my room, I set up my computer: before 4 p.m. in Kyiv, just in time for one of my online Ukrainian language classes. Rather than a standard lesson, my teacher Nichole and I went over some phrases I would need for getting around. More important, she told me which programs I needed on my phone to get up-to-date news about air raids. I downloaded those immediately. She also told me of some essential Telegram channels, including that of Ukraine president Volodymyr Zelenskyy. When class was over, I cracked the window; the sun was already setting, and the clouds were pink and orange against a blue sky. Beautiful!
Я налаштував комп’ютер у своєму номері якраз вчасно до 16:00, коли починався онлайн-урок української мови. Замість стандартного уроку ми з моєю викладачкою Ніколь переглянули декілька фраз, які мені знадобляться у вжитку. І що важливіше, вона порадила програми, що сповіщатимуть про повітряну тривогу. І я одразу завантажив їх. Також вона розповіла мені про важливі телеграм-канали, зокрема і про канал президента України Володимира Зеленського. Коли урок закінчився, я відчинив вікно: сонце вже сідало і розфарбувало хмари в рожевий і помаранчевий кольори на тлі блакитного неба. Краса!
In the distance, another air raid siren wailed and then one much louder nearby and an even louder one on my iPhone... Welcome to Kyiv! And that was the end of my first difficult but finally successful day in Ukraine. Popping an Ambien, I settled into a long, welcome sleep.
Десь далеко пролунала повітряна тривога, а потім ще одна набагато гучніша поруч і найгучніша на моєму телефоні… Ласкаво просимо до Києва!Добігав кінця мій перший складний, але, зрештою, успішний день в Україні. Прийнявши пігулку снодійного, я нарешті занурився в довгий і такий бажаний сон.
Автор Джеремі Біґвуд
This article was graciously edited by Cynthia Rubin and beautifully translated into Ukrainian by Halyna Kozachenko. Цю статтю люб’язно відредагувала Синтія Рубін та чудово переклала українською Галина Козаченко.